Психологічні рекомендації для дорослих

щодо підготовки дітей до безпечного поводження у стресовій ситуації

Дорослі – батьки і педагоги  мають розмовляти з дітьми та підлітками про надзвичайні ситуації для того, щоб інформація, яку вони можуть отримати під час самої надзвичайної ситуації, не шокувала й не травмувала їх. Навчання дітей безпечному поводженню при надзвичайних подіях необхідне не тому, що має статися щось небезпечне, а для того, щоб в будь-якій складній ситуації почуватися компетентними і захищеними. Підготовка робить стрес дитини «експертним», виводить її та дорослого зі стану травматичної безпорадності та вразливості. Пояснюючи, ми протиставляємо тривозі продуктивні дії.

Психологічні рекомендації для педагогів і батьків

щодо поводження у стресовій ситуації

-     В будь-якій екстремальній ситуації треба подумати, що я можу зробити, а що не в моїх силах чи компетенції, та чітко визначити свою зону відповідальності.

-  В стресових ситуаціях добре допомагає вміння концентруватися на проблемі, а не на особистих емоціях. Тоді ми намагаємося знайти альтернативні способи вирішення проблеми та обрати з них найбільш прийнятні.

-  Для дорослого важливо бути впевненим, спокійним та діяти раціонально, бо на нього покладається відповідальність за неповнолітніх дітей. Але це не означає приховування негативних почуттів та емоцій, таких як: занепокоєння, тривога, розпач, страх тощо. Проговорюйте з дітьми емоції, що відчуваєте самі та обговорюйте дитячі почуття, пояснюючи і показуючи власним прикладом, що переживаючи негативні емоції можна обирати доцільну поведінку.

-  Пам’ятайте, що іноді ми приймаємо неперевірену інформацію за правду і починаємо хвилюватися, хоча насправді для цього немає ніяких підстав. Перевіряйте інформаційні повідомлення на достовірність лише за офіційними джерелами.

- Знаходьте можливості, щоб відволіктися та переключитися від нав’язливих тривожних думок: зайнятися чимось приємним, що викликає позитивні емоції, допомагає розслабитися. Щоденно знаходьте час для того, щоб розслабитися, відпочити!

-  Якщо негативні емоції беруть гору, може допомогти виконання монотонних, рутинних справ. Підходить усе, що діє заспокійливо, дає можливість відволіктися від факторів стресу. Наприклад: перевірка зошитів і заповнення облікової документації, хобі, прибирання, приготування їжі, дрібний ремонт тощо.

- Іноді виплеснути негативні емоції допомагають фізичні вправи, рухова активність, спів, малювання. Корисно долучати до цього дітей.

- Щоб негативні емоції не накопичувалися, треба поділитися ними, наприклад, з колегами, близькими людьми, чи можна просто виписувати їх на папір, вести щоденник.

-  Пам’ятайте про почуття гумору! З ним усі стресові ситуації переносяться значно легше.

- Підвищуйте свою компетентність щодо знання алгоритму дій та розширення поведінкових стратегій у кризових і непередбачених надзвичайних ситуаціях. Для цього ознайомлюйтеся з якісними рекомендаціями кваліфікованих фахівців на офіційних державних і місцевих сайтах.

- Розробіть для себе чіткі плани-стратегії поведінки, алгоритми дій (як працівників освітніх установ, як батьків, як громадян) та узгодьте у колективах і родинах що індивідуально кожен робитиме в надзвичайній ситуації.

- Заздалегідь проведіть підготовчу роботу: навчальні тренування, підготовка життєво-необхідних речей, документів, аптечки, «валізи безпеки», транспортного засобу тощо.

- Рекомендовано насамперед запастися життєво необхідними речами. Подумати, які речі необхідно мати із собою в тому випадку, якщо ви будете змушені перебувати в безпечному приміщенні протягом певного часу, не виходячи.

- Повідомити про це членам сім’ї (членам колективу): продемонструвати вміст сумки чи валізи безпеки та вказати місце її зберігання, переконатися, що всі знають, як користуватися цими речами, призначити відповідального за періодичні перевірки й оновлення вмісту сумки.

Нехай ці знання вам ніколи не знадобляться.

Стрес та мінімізація наслідків стресу

Стрес — це умовне визначення фізіологічного механізму, який запускається в організмі в результаті впливу на нього потенційно-загрозливих подразників (стресорів). В такому стані тіло змінює свій звичний стан, що проявляється в фізичних та розумово-емоційних реакціях. 

Мозок під час стресу запускає екстрений режим функціонування, порушується гомеостаз. Активно змінюється кількість різних видів гормонів, серцебиття значно прискорюється, кров приливає до органів почуттів та м'язів. Відбувається екстрена мобілізація ресурсів заради подальшої дії, яка нерідко буває рефлекторною та недоречною, і може призвести до посилення стресу.

Стресом можна вважати будь-яку реакцію, яка є стимулом для швидкої адаптації організму під час змін зовнішнього середовища. Задля усвідомлення актуальності таких реакцій та їх оптимізації, використовується класифікація, для того, щоб розділяти стрес по тривалості   на короткочасний та довготривалий, та по тому, як він впливає на здоров'я на позитивний (еустрес) та негативний (дистрес). Еустресом називають приємну зміну емоційного стану, коли ми з радістю та користю для здоров'я реагуємо на події чи швидко та вдало розв'язуємо питання, які нас хвилюють. Дистресом називають неприємні, виснажливі, недоцільні та небезпечні для здоров'я реакції. Якщо вони несвідомі та довготривалі, то здатні значно погіршувати якість життя.

Тому для мінімізації неприємних наслідків дистресу та його попередження, варто зберігати урівноважений стан. 

Людське тіло не завжди встигає адаптуватися до надзвичайно швидких, за еволюційними мірками, змін середовища. Воно продовжує реагувати навіть на незначні й часто хибні загрози таким чином, ніби від цього залежить його виживання. Розібравшись в механізмах виникнення стресів, можна мінімізувати їх наслідки.

Варто зазначити, що в наш час з'явилися і принципово нові фактори, здатні негативно впливати на здоров'я. Вони можуть бути пов'язані, наприклад, з:

-   поширенням інформації, яка лякає, але не сприяє свідомому аналізу;

-  появою принципово нових, недостатньо досліджених технологій, наприклад, хімічних сполук, з якими організм раніше не мав справи.

Для того, щоб ефективніше розкрити особистий потенціал та значно покращити якість життя, варто навчитися нівелювати негативний вплив стресу більш актуальними методами, ніж реакцією "бий або біжи".

Навіть під впливом легкого дистресу, контролювати емоції стає складніше. Якщо не вживати заходів щодо їх нейтралізації, страх і тривожний стан можуть накопичуватися, посилюватися і приносити додаткову шкоду внаслідок ефекту синергії. Тому бажано усвідомлювати поточні емоції.

Коли з'являється бажання драматизувати чи проявляти агресію, серцебиття прискорюється, а розумовий потік прямує в бік негативізму, необхідно вжити заходів для нейтралізації стресу, щоб нівелювати його негативні наслідки.

Дихальні практики та медитація

Перше, що треба зробити у більшості сучасних екстремальних ситуацій — повернути розсудливість, щоб уникнути дій, які можуть принести додаткову шкод. Глибоке і повільне, рівномірне дихання також неодмінно допоможе заспокоїтися. Дихальна система не тільки живить організм киснем, а й забезпечує функцію виділення. Важливо нормалізувати цей процес, акцентуючи на ньому увагу. Усвідомте як з кожним видихом тіло залишає те, що йому не потрібно, а серце заспокоюється. Вдихаючи, дайте організму зрозуміти, що у нього є доступ до всіх, необхідних для його життєдіяльності, базових ресурсів. Також допоможе вживання теплої води, або чаю з м'ятою.

Сон та Релаксація 

Надважливим для відновлення організму є розслаблення, стан при якому тіло може відпочити, розподілити ресурси та значно відновитися. В усіх з нас мають бути персональні методи для того, щоб розслабитися. Розумно обирати ти з них, які є найбільш корисними та приємними.

Як краще харчуватися під час стресу?

Не варто поспішати вживати їжу відразу після гострих емоційних переживань. Після відпочинку, бажано підготувати травневу систему. Понюхавши стиглі фрукти, наприклад, банани, ми запустимо реакції, які сприятимуть травленню. Готуючи їжу власноруч, можна отримати більше задоволення від процесу. 

Якщо їсти не поспішаючи, то легше запобігти переїданню. Бажано віддавати перевагу легким свіжим продуктам. Корисними будуть багаті на вітаміни та мінерали стиглі плоди, а також не крохмалисті овочі, зелень, насіння, бобові та вироби з цільнозернових злаків.

Взаємодія з людьми та стрес

Зустріч та спілкування з людьми можуть ефективно допомогти мінімізувати неприємні наслідки стресу, особливо, коли ми свідомо цього прагнемо.

Корисним буде вести щоденник і свідомо розповідати комусь про свої переживання, щоб отримати дієві поради для мінімізації шкоди від дистресу і відчути підтримку. Для цього ефективно використовується і групова терапія, коли кілька людей зі схожими переживаннями обмінюються персональним досвідом. Звісно завжди краще прямо попросити підтримки у будь-кого, хто проявляє розуміння. Турбуючись про один одного, ми робимо світ кращим, а життя цікавішим.

Щоб уникнути багатьох стресів, достатньо уникати засудження та відчуття провини, надаючи перевагу аналізу та взаємодопомозі.  

Надзвичайно корисними, для підвищення якості життя, є нові знайомства, які допомагають отримувати різноманітний досвід. Варто продовжувати зустрічати нових людей, шукати спільні інтереси та легше відпускати тих, з ким розійшлися шляхи. Звісно треба урізноманітнювати інтереси та не забувати про те, що люди постійно вчаться і якщо робити це свідомо, то процес стає цікавішим та ефективнішим. 

Близькість до природи

Взаємодія з тваринами та рослинами може бути дуже ефективною терапією в боротьбі з негативним впливом стресу. Контактувати важливо тільки з тими тваринами, які теж у цьому зацікавленні. Спілкування з ними має бути безпечним та повністю добровільним. 

Тільки коли тварини безпечно себе почувають і довіряють людям, вони здатні надзвичайно благодійно впливати на стан здоров'я людей однією своєю присутністю. Спостерігання за тваринами й рослинами навчило людство майже всьому, що ми вміємо. 

Фізичні вправи допомагають у подоланні стресу

Небезпека психологічного стресу для сучасної людини часто пов'язана не з джерелом напруги, а з відсутністю дій, заради яких, ця напруга створюється.

Фізичні вправи добре підходять для більшості ситуацій, тому що, зазвичай, саме для такої активності, перш за все, організм виділяє енергію під час стресу. І якщо за цією реакцією не буде дії, то ця енергія може спричинити збої у функціонуванні всього організму. Тому не рекомендується відтягувати дію, щоб не створювати небезпечне надмірне напруження. 

Біг — здавна є однією з найпоширеніших і безпечних видів реакції на стресор. Якщо після стресу немає сильного бажання бігти, то можна спробувати швидку спортивну ходьбу, яка гарантовано підіймає настрій.

Бойові види спорту є прямою симуляцією поширеної дії, до якої готується організм під час стресу. Якщо є схильність до таких видів спорту, то, займаючись ними, можна ефективно знімати напругу. 

Танці — ефективний, хоч і не стандартний спосіб позбавлення від стресу. Включивши улюблену музику, відчуйте її ритм, здійснюючи будь-які рухи, не замислюючись про їх якість. Походження культури танцю пов'язано з позитивними емоціями, тому тілу буде простіше розслабитись, усвідомивши те, що йому нічого не загрожує.

Йога — є одним з кращих методів для розслаблення м'язів шляхом їх розтягування без надмірних навантажень. Знання про цей вид спорту накопичувалися століттями, тому його ефективність давно доведена на практиці. Розтягування м'язів і зв'язок сприяє ослабленню напруги м'язових волокон і нормалізації циркуляції крові.

Крім того можуть бути корисні повторювані заняття з власною вагою, плавання, командні, ігрові та інші види спорту.

Найкращим вибором, зазвичай, будуть аеробні види спорту

Важливо не перестаратися і не затягувати тренування, отримувати від них задоволення, не перевтомлюючись. Тоді вправи допоможуть ефективно відволіктися від розумових процесів і зменшити рівень гормонів стресу (адреналіну, кортизолу, норадреналіну, остеокальцину), збільшити кількість ендорфінів, які сприяють оздоровленню організму, підіймають настрій та підвищують самооцінку.

Що допомагає захиститись від наслідків стресу? 

Нервові клітини ефективніше відновлюються при відсутності додаткових стресів. Важливо якомога швидше забувати й відпускати пережиті в минулому неприємності. Згадуючи про них, ми переживаємо їх знову. Тому думати про подібні ситуації варто лише в тих випадках, коли це необхідно для запобігання їх повторенню. При цьому варто дотримуватися спокою і максимально намагатися не збагачувати думки емоціями, прагнучи до спокійного конструктивного аналізу та підбору оптимального рішення. Важливо вчасно і повністю перевести увагу на більш приємні думки, щоб мозок перестав симулювати небезпечні для організму ситуації. Варто остаточно закривати питання, які бентежать і робити це якомога швидше. При цьому, треба пам'ятати те, що базовою причиною стресу є — бажання, підтримка якого напряму впливає на потужність стресу.  

Щоб бути менш сприйнятливими до руйнівного впливу зовнішніх факторів, необхідно регулярно займатися фізичною активністю, свідомо підходити до вибору харчових продуктів, добре розслаблятися та абстрагуватися від тих ЗМІ, які несуть явно негативні новини, не пропонуючи варіантів для розв'язання проблем. Також варто якомога частіше практикувати медитацію, здобувати нові знання, бувати на природі, розвивати навички спілкування з людьми й позитивне мислення — здатність акцентувати увагу на приємних аспектах буття.

https://rubryka.com/article/stres-i-sport/

Навчаємо дитину чекати

«А чого ми стоїмо?» — запитує дитина у мами, стоячи у черзі до каси. За мить малюк втрачає терпець і починає щосекунди перепитувати:

«Чого так довго?», «Ми скоро?», «Коли ми вже підемо?» Відтак дитина починає штурхати ногами візочок й стогнати: «Ну маа-а-а-ам! Я вже втомився стояти і хочу мультик!» За дві хвилини дитина встигла продемонструвати усю гаму своїх почуттів відвідувачам супермаркету й змусити маму паленіти від сорому. Як убезпечити себе і оточення від таких ситуацій і допомогти дитині пережити тягучі моменти очікування?

 Прагнення знайти відповідь на запитання «Скільки діти мо­жуть терпіти?» цікавила і продовжує цікавити не лише батьків а й учених. Так, у 1970 році американський психолог Волтер Мішель (Walter Mischel) провів експеримент, відомий під назвою «Зефірний тест». Мета експерименту — з’ясувати, наскільки чотири-шестирічні діти можуть стримувати свої бажання.

Під час експерименту дитина заходила до кімнати, де на столі лежав смаколик — печиво, зефір чи крендель. Відтак експериментатор пропонував їй обрати: з’їсти смаколик одразу чи поче- кати певний час (приблизно 15 хв) й отримати два смаколики. Результат експерименту — закономірність: високий рівень са- моконтролю в дитинстві має прямий зв’язок з високим рівнем інтелекту та успіхом у дорослому житті. Здатність володіти собою дає змогу керувати власними емоціями, легше переносити стреси. У дітей, які провалили цей тест, рівень стресу, ожиріння, наркотичної та алкогольної залежності, емоційних та особистісних проблем у дорослому віці був значно вищим, ніж у тих, хто успішно його склав.

Згодом у книзі «Зефірний тест. Розвиток самоконтролю» Волтер Мішел пояснив, що діти, які не їли зефір, намагалися відволіктися, а тим, хто не міг себе чимось забавити, не залишалося нічого іншого, як підкріпитися.

Здавалося б, нині діти без проблем можуть себе чимось забавити, адже під рукою у них завжди є смартфон чи планшет. Утім, такий спосіб не йде їм на користь. Віртуальні ігри гальмують розви- ток фантазії і креативу: їхні виробники вже продумали за дитину хід  і результат гри. Як тоді бути? Як допомогти дитині чекати без телефонів і планшетів? Маємо десять дієвих способів.

Підтримуйте і співпереживайте

Насамперед, не варто панікувати і засмучуватися, якщо ваша дитина не дослухала вітальну промову виховательки чи недодивилася мультик у кінотеатрі. Мозок дитини дошкільного віку функціонально не дозрів, а тому вона не здатна чекати. Не дивно, що фразу «Почекай, кіоск із морозивом ще не відчинили!» дитина сприймає як вашу відмову пригостити її ласощами. У відповідь дитина може заплакати, впасти в істерику чи викинути коника. У такому разі варто визнати почуття дитини, яка не отримала морозиво, поспівчувати їй. Можна також поцікавитися, яку порцію морозива і з яким смаком вона хотіла б покуштувати, а відтак запитати — чи треба пошукати інший кіоск із морозивом, чи це уже не так важливо.

Із часом дитина переросте нетерплячість. Адже що більше розвинена нервова система, то ліпший самоконтроль. Співпереживання і адекватна реакція на вибрики дитини — те, що допомагає їй розвивати самоконтроль. Тому ваше завдання — емпатично допомогти дитині пережити, перетерпіти дискомфорт і тягуче очікування в нудній ситуації. Наприклад, коли ви стоїте у черзі, замість злісного шипіння «Годі хникати!», обійміть дитину, розкажіть їй цікаву історію про дівчинку, яка довго чекала на щось омріяне й врешті-решт отримала його.

Утім, не очікуйте на диво. Навіть якщо ваша дитина уже ходить до школи, вона навряд чи спокійно і нерухомо висидить тригодинний концерт чи виставу.

Візуалізуйте час

У дитини погано розвинене відчуття часу. Через це вона не розуміє, коли ви просите її почекати, але висловлюєтеся не конкретно, без уточнень: «Що незрозуміло? Я ж говорю — обід буде пізніше! Пізніше!» Дитина не розуміє, коли настає «потім» чи «незабаром». Вона заледве сприймає пусте, безглузде: «До твого дня народження ще два місяці» або «Ми підемо в зоопарк на наступному тижні». І навіть якщо ви конкретизуєте час очікування, але не навчили дитину користуватися годинником, то навіть найпростіша фраза «Я звільнюся за 15 хв» — видаватиметься їй незрозумілою. Щоб дитина зрозуміла, скільки часу вона має почекати, намагайтеся візуалізувати час: «Матч закінчиться, коли ось ця стрілочка доповзе до ось цієї позначки», «Зуби чистимо, поки у годиннику пересипається пісок», «Тато прокинеться, коли сонечко підніметься до он того даху».

Щоб візуалізувати час, зафарбовуйте дні тижня на календарі чи ставте позначки біля виконаних справ у розпорядку дня, а щоб

рахувати дні до улюблених і найочікуваніших свят — використовуйте адвенткалендарі. Користуйтеся пісковим годинником, коли пояснюєте дитині, скільки часу ви підніматиметеся на ліфті або як довго пиріг стоятиме у духовці: «Пиріг буде готовий через 35 хв, тобто коли пісок у годиннику пересиплеться тричі. Завдяки простим унаочненням з часом дитина здогадається, що 10 хв — не так і багато, як порівняти з вічністю.

Демонструйте, як час може тягнутися і пролітати

Покажіть дитині, що один і той самий проміжок часу може швидко пролітати, коли вона зайнята чимось цікавим, і тягнутися нескінченно, коли вона стоїть з вами у черзі в супермаркеті. Щоб показати, як за різних обставин один і той самий проміжок часу здається швидкоплинним або повільним, грайте з дитиною у стратегічні настільні ігри. Щоб перемогти у таких іграх, потрібно не поспішати й ретельно обдумати стратегію й передбачити дії супротивника.

Ще один наочний спосіб продемонструвати дитині різну тривалість часу — спостереження за живою природою. «Бачиш цей жолудь? Щоб він виріс і став високим дубом, як оцей біля якого ми стоїмо, потрібно дуже-дуже багато часу. Це майже стільки, скільки зможуть прожити троє різних людей разом або одна черепаха. Також щоб дитина ліпше уявляла, як тягнеться час, покажіть їй по- вільних тварин, приміром черепаху: «Доки черепашка доповзе до кінця кімнати, ми встигнемо двічі поскладати іграшки на місця».

Додержуйте слова

Уміння чекати пов’язане з довірою і впевненістю дитини    у близьких дорослих. Так, батьки, які чуйно реагують на потреби дитини, посилюють її довіру до себе і вміння тримати емоції під контролем. Дитині значно легше почекати тата, якщо вона знає, що він зараз збігає за драбиною і зніме її із дерева. Адже тато сказав — тато зробив. Результати такої впевненості дитини ще не раз порадують батьків, а інші дорослі помітять її витримку і вихованість.

Давайте гідний приклад

Аби стати гідним прикладом для наслідування — стежте за своєю поведінкою. Дитина наслідує поведінку тата і мами стовідсотково. Тож демонструйте зібраність! Не рвіть на собі волосся, якщо вам не приходить важливий лист, ви стоїте у заторі й запізнюєтесь на важливу зустріч або забули телефон вдома. Якщо ви не контролюєте свої емоції, впадаєте у відчай чи дратуєтеся з будь - якого приводу, то дитина робить однозначний висновок: життя сповнене надзвичайних ситуацій, а тому розслаблятися не варто і потрібно бути завжди напоготові.

«Озброюйтеся» усім, що може зайняти дитину

Якщо ви плануєте тривалу поїздку, подбайте про те, аби дитина не знудилася, а відтак не почала вередувати й заважати оточенню. Для цього запасіться усім, що може зацікавити дитину й відволікти її на якомога довший час. Згодиться усе: від мотузочків, намиста й різноколірних паличок до наборів для творчості та дослідів, пластиліну, настільних ігор.

Через голод, сильне напруження чи неспокій дитина може вередувати й діяти на нерви не лише батькам, а й оточенню. Тож подбайте і про побутові моменти — візьміть із собою теплий одяг, їжу, улюблену дитячу іграшку тощо. Так, за будь-якої непередбачуваної ситуації ви зможете створити для дитини комфортні умови й допомогти їй не занудьгувати.

Хваліть за терпіння

Келлі Макґоніґал (Kelly McGonigal), психолог, професор Стенфордського університету, автор бестселера «Сила волі. Шлях до влади над собою», зауважує, що завдяки спеціальним вправам силу волі можна натренувати, як м’язи. У дітей сила волі працює за схожим механізмом, але розвивається поволі, тому і зусиль від батьків потребує більше. Щоразу, коли дитина стримує хвилинний імпульс, вона стає більш вольовою. Тому цінуйте зусилля дитини і вірте  в неї: «Максиме! Ого! Ти спокійно проїхав усю дорогу додому! Бачу, тобі вдалося приборкати своїх внутрішніх Круть і Верть! Ти молодець!

Нагадуйте про довгострокову мету

Психологи із Університету Колорадо у Боулдері (University of Colorado at Boulder)провели дослідження і з’ясували, що у разі небезпеки ефективніше говорити дитині про глобальні цілі, ніж переконувати її порахувати до 10. Приміром, ви помітили, що дитина намагається з’їсти торт, а гості мають прийти з хвилини на хвилину. У такому разі ефективніше вигукнути «Стоп! Ти ж хотів показати друзям квіточку на торті, яку ми зробили разом», аніж просити дитину порахувати до 10 і відмовитися від її намірів. А відтак найліпше прибрати торт подалі від дитини й не випробовувати її терпіння.

Прибережіть козир у рукаві

Аби дитячі вередування й істерики через довге очікування не заскочили вас зненацька, прибережіть козир у рукаві. Таким козирем можуть бути ігри, у яких потрібно щось рахувати чи шукати, уважно спостерігати за якимись об’єктами. Такі ігри дадуть вам змогу переключити увагу дитини, коли їй нудно чекати автобус чи стояти у черзі в супермаркеті. Пропонуємо один із варіантів такої гри.

Ви і дитина загадуєте бажання і домовляєтеся, за якою ознакою шукатимете предмети — колір, форма, перша літера у назві тощо. Той, хто швидше знайде, приміром, 20 таких предметів, переможе, і його бажання здійсниться першим.

Так, коли чекаєте автобус на зупинці, запропонуйте дитині порахувати автомобілі певного кольору, а коли вже їдете у ньому — порахувати вивіски магазинів, які починаються на літеру «А».

У чому хитрість? По-перше, ця гра азартна й дуже захоплює, а її правила можна регулювати залежно від віку дитини. По-друге, вам не обов’язково брати у ній участь, адже діти зазвичай рахують за двох. Утім, щоб наступного разу дитина захопливо вишукувала потрібну ознаку чи предмет, поділіться із нею своїм захопленням у перший раз, коли гратимете. А ще — не забудьте виконати бажання, яке вона загадала перед початком гри.

Домовтеся не перебивати

Простий спосіб привчити дитину не перебивати дорослих, вигадала Елісон Хендрікс — мама двох дітей, блогер і автор книги

«Правило «Не перебивати». Суть правила така: коли дитина хоче щось сказати, а ви у цей час розмовляєте із кимось іншим, вона має підійти і покласти свою руку зверху на вашу або вам на плече. Коли ви покладете свою руку зверху, це означає, що ви «почули» дитину й постараєтеся якомога швидше приділити їй увагу.

Чому цей спосіб дієвий? Підтримуючи контакт, ви даєте дитині зрозуміти, що ставитеся до неї з повагою і не залишає її без уваги.

Журнал «Практичний психолог. Дитячий садок.» № 3, 2020

Попередження насильства, жорстокого          поводження в сім’ї та в дитячому колективі

«Якщо твої наміри розраховані на рік - сій жито, на десятиліття - саджай дерева, на віки - виховуй дітей» (народна мудрість).

Люди, у яких різна освіта, різний характер, різні погляди на життя, різні долі, але є одне, що об’єднує нас, це наші діти, які можуть стати сумом чи радістю. Як і що треба зробити, щоб наша дитина стала для нас щастям, щоб колись можна було сказати собі: «Життя склалось».

Нажаль, таке явище, як насилля та жорстокість в сім’ї та в дитячому колективі живе серед нас, дорослих і серед наших дітей.

Насильство - це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування однієї людини по відношенню до іншої людини, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи як людини, так і громадянина, а також наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю.

Насильство в сім’ї - серйозна і поширена проблема в світі. Воно впливає на життя дітей і підлітків: третина дітей в Україні щороку спостерігають акти насильства в сім’ї. Найбільш типовими наслідками такої ситуації стають такі скарги батьків чи педагогів на поведінку дітей: бійки, конфлікти з оточенням, низька шкільна успішність, замкненість тощо. До емоційних проблем таких дітей можна зарахувати: підвищену агресивність, знижений настрій, депресію, тривожність, страхи, нестійкість емоційної системи.

Часто батьки скаржаться на психоневрологічні розлади у дітей - безсоння, енурези, а також соматичні — серцево-судинні розлади. Порушення травлення, астму тощо.

У тоталітарних сім’ях, де прийняті директивні, жорсткі форми виховання або дитину надмірно опікують, не враховуються потреби та психоемоційні особливості дитини, батьки не усвідомлюють жорстокої поведінки з дітьми. Вони вважають, що жорсткі умови виховання корисні, і не розуміють, що це негативно впливає як на психіку дитини, так і на стан її соматичного здоров’я.

Самі діти, які зазнають жорстокого поводження і насильства, звертаються за психологічною допомогою вкрай рідко.

Що ж таке жорстоке поводження з дітьми? Як відрізнити послідовні дії батьків при вихованні в дитини дисциплінованості та відповідальності від їхніх насильницьких дій? Які дії треба вважати неприпустимими, які з них підлягають покаранню згідно з Законом України «Про попередження насильства в сім’ї»?

Види та форми жорстокого поводження з дітьми.

Фахівці виділяють 4 типи жорстокого поводження щодо дітей:

1. Фізичне насильство.

2. Нехтування.

3. Сексуальне насильство.

4. Психологічно жорстоке поводження.

Фізичне насильство - нанесення фізичних пошкоджень, тілесні карання, а також залучення дітей до вживання алкоголю й наркотиків. У деяких сім’ях як дисциплінарний захід використовують різні види фізичного насильства - від потиличників до ляпасів і шмагання ременем. Необхідно усвідомлювати, що фізичне насильство - це фізичний напад, що завжди супроводжується словесною образою та психічною травмою. Що, без сумніву, є прямим порушенням прав та свобод людини, та зокрема дитини.

Сексуальне насильство - використання дитини дорослим або іншою дитиною для задоволення сексуальної потреби, а також залучення до дитячої проституції, в тому числі з використанням порнографічної літератури, фотографій, кінофільмів з метою отримання прибутку.

Психологічне насильство (емоційне) - відсутність любові та уваги до дитини, приниження її людської гідності, грубість (словесні образи, погрози забороняють виходити на вулицю, гуляти з однолітками: маніпулюють нею, використовуючи при цьому неправду й незгоду, кривдять її родичів і друзів для того, щоб прогнати їх.

Нехтування (зневажання основних потреб дитини) - відсутність належного забезпечення основних потреб дитини в їжі, одягу, житлі, вихованні, медичній допомозі через низку об’єктивних причин (бідність, психічне захворювання, недосвідченість ), а також без них.

Отже, причинами жорстокості серед дітей є: статус дитини в колективі, відношення до нього однолітків, взаємовідношення з вчителями, стосунки в сім’ї, а також чоловічий стереотип поведінки, який культивується як у сім’ї, так і в засобах масової інформації.

Як бачимо, поширенню жорстокості дітей сприяє необізнаність батьків або осіб, що замінюють їх, із тим, які заходи впливу неприпустимі у взаєминах із дитиною, нерозуміння того, що не кожне покарання принесе дитині користь. Негативну роль відіграє також низький рівень правової культури населення, недостатні знання законодавчих норм, що охороняють права дитини та гарантують покарання кривдників.

Пам’ятайте що:

1. Діти - основа сім’ї. У процесі виховання враховуйте індивідуальні особливості розвитку дитини.

2. Не ображайте, не бийте, не принижуйте дитину. Пам’ятайте, навчання - це радість (негативні емоції не сприяють засвоєнню матеріалу, вбивають бажання вчитися). Криком ви нічого не зміните.

3. Знайдіть час для бесіди з дитиною. Під час спілкування не реагуйте бурхливо, не засуджуйте, а будьте тактовними, толерантними у вираженні своїх суджень, думок. Намагайтеся контролювати режим дня дитини.

4. Пам’ятайте, що дитина - це ваше відображення (грубість породжує грубість, крик - крик, а взаєморозуміння і доброзичливість - добро і злагоду в сім’ї). Запитайте себе: «Чи хочу я, щоб моя дитина була схожа на мене?»

5. Дитина - це цілий світ, сприймайте її як цілісну особистість, дорослу людину, яка має свої права (на навчання, відпочинок тощо) і певні обов’язки (вчитися, дотримуватись правил для учнів).

6. Якщо ви помітили, що у дитини «важкий» період, тоді підтримайте її.

7. Не віддаляйте дитину від себе - знайдіть час поговорити, зрозуміти, згадати себе в її віці, допоможіть, якщо потрібно, лагідним добрим словом.

8. Не шкодуйте ніжних слів, будуючи стосунки з власною дитиною.

9. Ви дали дитині життя, тож допоможіть зорієнтуватися у бурхливому морі життєвих подій.

10. Приймайте та любіть дитину такою, якою вона є.

Як спілкуватися з дитиною

Для дитини спілкування — як свіже повітря, без якого неможливе її повноцінне життя й розвиток. Адже спілкування впливає на емоційне благополуччя й психологічне здоров’я та прямо залежить від обраного в родині стилю виховання. Спілкування може поранити душу, скалічити психіку, але водночас здатне й зцілювати. Отже, спілкування — це виховання. Але чи розуміють це дорослі?

Щодня ми спілкуємося: з дітьми, рідними й друзями, на роботі й у громадських місцях. При цьому часто навіть не замислюємося над тим, як це відбувається. І лише тоді, коли хтось когось образив, не зрозумів чи раптом наринуло відчуття самотності, коли, здавалося б, проста проблема переросла в гучний конфлікт, постає запитання: що «пішло» не так? У пошуках відповіді приходимо до висновку, що спілкування — це мистецтво, якого треба вчитися, а навчившись, відшліфовувати його все життя. Ми, дорослі, у цьому маємо починати з себе, адже за життя здобули більше досвіду й знань і несемо відповідальність за комунікативний, а відтак і психологічний, клімат у родині. Саме дорослі мають створити в сім’ї атмосферу щирості й довіри, яка спонукала б до відвертих розмов про внутрішні переживання. Оволодіння основними прийомами спілкування сприятиме ефективному й повноцінному спілкуванню в родині.

Щоб зрозуміти треба почути

Ефективність спілкування залежить від уміння:

-  грамотно формулювати свою думку;

-  уважно слухати;

-  чути співрозмовника.

Усі ці елементи спілкування однаково значимі. І справді, ми любимо, аби нас слухали й часто зважаємо на те, чи правильно побудовані фрази, чи влучно дібрані слова. Утім так само важливо вміти вислухати і, головне, — почути співрозмовника. Для цього ми маємо не лише уважно сприймати інформацію, а й правильно на неї реагувати. Це не звичайна навичка, позаяк інколи під час розмови нам складно утриматися від моментальних коментарів, а особливо, коли погляди зі співрозмовником різняться. Тому слід пам’ятати — кожна людина має свою систему сформованих поглядів, по-своєму бачить світ і сама вирішує, як їй ставитися до життя. Тож під час розмови потрібно максимально проникнути в світоглядну картину співрозмовника, а саме прийняти все, що він говорить і тримати власні погляди й думки осторонь.

Важливу роль під час спілкування відіграє стан зацікавленості. Коли ми мовчимо і слухаємо, ми все одно спілкуємося. Будь-яка реакція на фразу співрозмовника, як-от міміка чи жести, впливає не лише на хід розмови, а, можливо, і на взаємини в майбутньому. Уміння слухати налаштовує співрозмовника на відвертість.
Якщо під час зустрічі психолог говорить більше ніж клієнт, спілкування не буде продуктивним. До того ж більшість конфліктів між людьми виникають через те, що кожен чув лише себе.

Чи можна почути, що говорить співрозмовник, якщо думати в цей момент не про нього, а про себе? Здавалося б дивне запитання, адже якщо ми спілкуємося, то звичайно чуємо. Утім, часто трапляється, що дитина в захваті розповідає щось дорослому, а він не може їй відповісти, адже впродовж усього її монологу думав про своє. То чи варто дивуватися дітям, які нас просто не чують чи, можливо, не хочуть чути, позаяк навчилися думати в цей час про свої справи? Отже, якщо правильно й уважно слухати людину, можна отримати значно більше інформації.

У Додатку подано прийоми активного спілкування й слухання.

Вплив спілкування на розвиток дитини

Дитяча психіка розвивається під впливом соціально обумовлених внутрішніх суперечностей. Можливість дитини і надалі гармонійно розвиватися й усебічно розкривати свої внутрішні творчі потенції залежить від характеру й наповненості взаємин у системі «дитина — дорослий». Виховний вплив цієї системи здебільшого залежить від якості й перебігу процесу спілкування дорослого з дитиною.

Умови ефективного слухання

-  відсторонитися від будь-яких думок, суджень, почуттів

-  заборонити собі обдумувати наступне питання й наводити контраргументи

-  сконцентрувати увагу лише на темі розмови

-  виявляти щирий інтерес до людини і бажати їй допомогти

-  звертати увагу навіть на найменші прояви емоційного стану людини

- вірити в здатність людини самостійно ухвалювати рішення та розв’язувати власні проблеми, створити сприятливі умови для цього.

Спілкування дитини з дорослими, тим паче близькими, набуває особливої виховної ваги в старшому дошкільному віці. Саме в цей віковий період дитина по-справжньому осмислює уявлення про себе, виокремлює власний Я-образ. До того ж вона вже замислюється над своїми можливостями, бажаннями й переживаннями, осмислює соціально значимі норми спілкування в суспільстві. Так, її починають більше турбувати взаємини з різними людьми, хвилює ставлення до себе інших. Прицільним об’єктом уваги дитини стає родина і та система взаємин, у якій вона живе.

Особливої цінності для старшого дошкільника набуває спілкування, провідними мотивами якого стають особистісні проблеми, а головним рушієм — конкретний, а не абстрактний дорослий. У процесі спілкування дошкільник прагне досягти не просто уваги, а взаєморозуміння та співпереживань.

Завдання для дорослих

Бажання дитини спілкуватися з дорослим формується впродовж усього дошкільного періоду. Поступово воно переростає в здатність до співучасті й співпереживання. У дитини виникає потреба довіряти, а також формується власне бачення взаємин з оточенням. Хоча воно й не завжди адекватне соціально значимим проявам. Тут вирішальну роль відіграє близький дорослий як організатор процесу виховання і водночас зразок для наслідування. Саме наслідування в цей віковий період є провідним механізмом навчання соціальної поведінки.

Знати потреби дитини

Для старшого дошкільника бажання поговорити, поділитися з дорослим чимось дуже важливим особливо актуальне. Утім у заклопотаних батьків, які зайняті здебільшого своїми турботами й проблемами, зазвичай бракує часу, а, можливо, і бажання на розмову з сином чи донькою. Вони витрачають усю свою енергію, психічні сили й комунікативні здібності на колег, знайомих і друзів. А якщо й знаходять годину для бесіди з дитиною, то заповнюють цей час настановами, зауваженнями або розповідями про досягнення чужих дітей — «відмінників», «розумничків», з яких потрібно брати приклад. Такі розмови аж ніяк не сприяють взаєморозумінню і зближенню.

Дитина потребує, аби її почули й зрозуміли. Їй потрібен близький співрозмовник-друг, який щиро виявлятиме готовність до спілкування. Але тут важливо, щоб ці взаємини були не односторонніми, коли дорослий домінує, а рівними й партнерськими. Тобто в основі спілкування має бути діалог і духовне взаєморозуміння.

Уміти слухати й говорити

Чи достатньо уваги дорослі приділяють внутрішнім переживанням своєї дитини? Досвід індивідуальних бесід з батьками свідчить, що лише 28% з них здатні говорити з дитиною про те, що цікавить саме її: про радості і переживання, інтереси й думки. А дитина відповідає відвертістю на відвертість.

Більшість батьків навчилися швидко реагувати на емоційні виклики дитини — заспокоювати галасливий плач, крик, показовий прояв роздратування чи навіть агресії. Вони завжди поряд, коли дитина стривожена чи налякана. Значно складніше навчитися помічати й розуміти незначні зміни настрою, голосу, емоційні погляди й рухи. У разі їх прояву дорослий має зуміти «розговорити» дитину, вислухати її, зрозуміти суть проблеми і виказати свою підтримку.

Батькам необхідно навчитися сприймати дитину та її думки такими, як вони є, і шукати шляхи до порозуміння, показуючи власний приклад для наслідування. Під час емоційно відкритого спілкування в дитини формується відчуття внутрішньої свободи, право на власну думку. Відбувається процес смислового наповнення базових цінностей.

Важливо завжди знаходити час для спілкування з дитиною, змістом якого буде смислове наповнення дитячого світу. Приміром, можна поговорити про улюблену іграшку та знайденого жука, про скарби капітана Флінта, заховані у саду, про мрії, страхи й образи. Головне — слухати і почути, проявити співучасть. Саме активне слухання підтримує дитину у хвилини її емоційних переживань. Тож необхідно бути щирим і уважним до свого співрозмовника.

За жодних обставин не можна говорити з дитиною, перебуваючи з нею у різних кімнатах. Позаяк під час розмови вона має почуватися комфортно й спокійно. Треба знайти собі місце поруч, розташуватися так, щоб бачити очі дитини і показати їй свою готовність слухати. Згодом стануть помітними зміни, які відбуватимуться як з дитиною, так і з нами самими. З кожним разом дитячі розповіді будуть відвертішими і наповненішими. Ми ж самі відчуємо, що стаємо чуттєвішими. Взаємини з дитиною плавно перейдуть на новий рівень.

Якщо слухати й чути дитину, можна вберегти її від багатьох негативних впливів у майбутньому. Головне, щоб бесіда не перетворилася на монолог.

Контролювати вплив медіа

У житті сучасної дитини все більше місця займає спілкування з медіа-ресурсами. За відсутності заклопотаних батьків вони інколи стають для неї нянею, другом, єдиним джерелом інформації. Засоби масової інформації заповнюють весь часовий простір дитини, що призводить до специфічного сприймання світу, спотворених ціннісних орієнтацій. Перебуваючи тривалий час під впливом медіа, діти навчаються пізнавати життя через створені на екрані образи, поступово стають залежними від яскравого і бурхливого, легкодоступного світу пригод, розваг, інформації.

Багато батьків не надають значення тому, чи осмислює дитина усе, що лине до неї з екрану. Лише поодинокі родини влаштовують спільні перегляди дитячих телепередач, пояснюють дитині незрозумілі речі, обговорюють побачене.

Журнал «Практичний психолог. Дитячий садок» № 9 Вересень 2017

Яблуко від яблуньки…

або Звідки виростає співзалежність

Нормальний розвиток дитини складається з певних стадій. Кожна з них характерна для відповідного вікового періоду та має свої особливості. Якщо всі стадії успішно пройдені, виростає самодостатня й самостійна особистість. Та якщо розвиток порушується — виникають внутрішні паталогічні симптоми та співзалежність.

Емоційна співзалежність — поширене явище в будь-якому соціальному середовищі. Зазвичай вона починає формуватися в ранньому дитинстві, у дисфункціональній сім’ї, де батьки самі є співзалежними. Мелоді Бітті (Melody Beattie), авторка численних книг про співзалежність, жінка, котра самотужки подолала її, зазначає, що «співзалежна людина та, яка дозволила, аби поведінка іншої особи вплинула на неї, і як наслідок, підпорядкувала людину собі, зробила її залежною. Тепер інша особа повністю зайнята тим, що контролює поведінку людини». Об’єктом такого контролю може бути чоловік або дружина, родич, колега чи дитина. Психолог та гештальт-терапевт Ніна Рубштейн визначає співзалежність як несамостійність, прив’язаність до чогось, що дає людині можливість почуватися задоволеною, і не прикладати для цього жодних зусиль.

Для всіх співзалежних людей характерні схожі внутрішньопсихічні симптоми, як-от:

-  контроль;

-  тиск;

-  нав’язливі стани й думки;

-  низька самооцінка;

-  ненависть до себе;

-  почуття провини;

-  придушений гнів;

-  неконтрольована агресія;

-  нав’язлива допомога;

-  сконцентрованість на інших;

-  ігнорування власних потреб;

-  проблеми у спілкуванні;

-  замкнутість, плаксивість, апатія;

-  проблеми в інтимному житті;

-  депресивна поведінка;

-  суїцидальні думки;

-  психосоматичні порушення.

Співзалежність проявляється через покоління: і не тільки в першому, а й в другому, третьому і доти, доки людина не почне шукати шляхи, аби розв’язати проблему й зцілитися. Інакше — її чекає деградація й вимирання сімейної системи. Насамперед, від співзалежності страждають діти з неблагополучних сімей — алкоголіків, наркоманів, в яких діти зазнали насильства тощо. Також здебільшого співзалежними стають діти, що зазнали емоційного, фізичного чи сексуального насилля не лише вдома, а й у навчальному закладі, на вулиці тощо. Спочатку поведінка жертви слугує способом самозахисту й виживання в тяжких сімейних обставинах, але згодом вона переростає у специфічний паталогічний стан. Тож звідки «ростуть ноги» співзалежності?

«Ми не допоможемо людям, якщо робитимемо за них те, що вони могли б зробити самі». Авраам Лінкольн.

Від народження дитина проходить певні стадії розвитку: від повної залежності до повної самодостатності. Будь-які порушення під час цього процесу спричиняють внутрішні паталогічні симптоми та співзалежність.

Немовля — стадія співзалежності

Це перша стадія розвитку дитини, за якої немовля повністю залежить від матері. У цей період батьки доглядають за малюком й сповна задовольняють його потреби. На цій стадії формується базова довіра, тож особливо важливим стає тактильний контакт малюка як з матір’ю, так і з батьком.

Зазвичай стадія співзалежності завершується тоді, коли малюк починає повзати й ходити.

Норма

Що дорослішим стає малюк, то меншою стає залежність від матері: він дедалі більше прагне самостійно задовольнити власні потреби. Психологічно здорові й емоційно зрілі батьки, які самі успішно подолали стадію залежності, будуть підтримувати прагнення дитини відокремитися і не критикуватимуть її.

Успішно подолати стадію залежності від своїх батьків дорослі можуть чи самостійно, чи з допомогою психотерапевта.

Проблема

На цьому етапі розвитку «застрягає» чимало дітей і протягом усього дорослого життя намагається завершити його. Порушити чи пригальмувати розвиток малюка можуть такі чинники:

-     післяродова депресія матері чи її хвороба;

-     конфлікти між батьками;

-     гіперопіка чи ігнорування дитини.

-     Що дорослішою стає дитина, то їй складніше відірватися від батьків. Це викликано тим, що у малюка:

-     посилена прив’язаність;

-     порушені навички адаптації до навколишнього світу або вони з’являються зі значною затримкою;

-     з’являється звичка використовувати інших людей для задоволення власних потреб.

Труднощі в емоційній сфері та страх перед навколишнім світом будуть супроводжувати таку дитину протягом усього життя.

Ранній вік — стадія контрзалежності

У віці до трьох років дитина перебуває на другій стадії свого розвитку. У цей період вона вже усвідомлює власні потреби й бажання, активно пізнає світ. Вона починає відчувати себе окремою особистістю й намагається все робити самостійно. Тож цю стадію ще називають періодом відокремлення. У цей період дитина проявляє агресію, злість, роздратування: ці емоції допомагають їй пережити сепарацію й розпізнати свої та чужі межі. Відбувається «психологічне народження» маленької людини, тобто дитина стає психологічно незалежною від матері.

Норма

Психологічно здорові й емоційно зрілі батьки, які успішно подолали стадію контрзалежності, будуть підтримувати прагнення дитини усвідомити власну цінність.

Проблема

Більшість дітей «застрягає» саме на цьому етапі й у дорослому віці намагається завершити його. Для співзалежної, тривожної матері відпустити від себе дитину, втратити контроль, владу чи засіб для задоволення власних потреб, а саме так вона сприймає дитину, — однаково що смерть. Таку співзалежність посилює відповідна поведінка матері, за якої вона:

-    спить разом із дитиною постійно;

-   придушує дитячий гнів, забороняє дитині проявляти негативні емоції та виражати своє ставлення до подій, ситуації, її дій чи слів;

-   розвиває почуття провини за те, що дитина обстоює власні межі;

-   прищеплює почуття довічного обов’язку — «Я тебе народила і тепер ти винен мені».

Коли така дитина дорослішає, вона сповнюється роздратуванням і люттю, які не може проявити адекватно. Вона живе з комплексом неповноцінності й складним хронічним внутрішнім конфліктом, що може завершитися суїцидом. Така людина перебуває у постійному пошуку простих способів відчути задоволення, оскільки вона:

-     недооцінює себе;

-     не вміє реалізувати власні потреби;

-     не може будувати життя за власним бажанням.

Така людина — потенційна жертва подій, обставин та інших людей. У її дітей також буде розвиватися віктимна поведінка або поведінка жертви.

Дошкільний вік — стадія незалежності

Це третя стадія розвитку дитини, за якої вона вже може діяти автономно, але при цьому зберігає зв’язок з батьками та родиною. Дитина дошкільного віку вчиться будувати зв’язки із соціумом та протилежною статтю, розв’язує конфлікти, активно самостверджується.

Норма

Психологічно здорові й емоційно зрілі батьки, які успішно пройшли стадію незалежності, навчатимуть дитину:

-      реалізовувати потреби;

-      адаптуватися до мінливого світу;

-      розв’язувати проблеми;

-      самореалізовуватися.

Проблема

На цьому етапі «застрягає» також чимало дітей і потім протягом усього життя намагаються його завершити. Співзалежні батьки не можуть припустити і думки зайнятися своїм життям, тому що нічого не знають про власні потреби. Вони повністю занурилися у життя дитини, жорстко контролюють його, прищеплюють «токсичні» почуття провини і сорому. Поступово ці почуття формують у дошкільника схильність до депресії, страх проявити себе й спробувати щось нове.

Що дорослішою ставатиме така дитина, то складніше їй буде реалізувати власні потреби. У повсякденному житті вона користуватиметься моделлю залежної поведінки й уникатиме будь-якої нагоди, аби самореалізуватися.

Співзалежні дорослі не можуть бути прикладом успішної сепарації і «психологічного народження». Вони лише провокують розвиток паталогічно залежних патернів поведінки у власних дітей. Найліпше, що можуть зробити батьки в такій ситуації, — почати пошук рішень, аби подолати власну співзалежність.

Проводимо самоаналіз

Шановні колеги, аби осягнути тему співзалежності, пропонуємо вам відповісти на такі запитання:

           - Які почуття вважалися нормальними у сім’ї ваших батьків?

- Чи були у вашому житті ситуації, після яких ви намагалися витіснити якісь свої почуття?

- Чи хтось із вашої родини відчував образу, провину, гнів, сором, тривогу й жалість до себе? Які з цих емоцій відчуваєте ви?

Журнал «Практичний психолог. Дитячий садок.» № 2 Лютий  2018

Дошкільник, девайс і психологічний розвиток

   Чимало користі маємо від розвитку сучасних технологій. Але не все так однозначно. Дитина, яка змалечку оточена цифровими приладами, часто мимоволі потрапляє в залежність від них. Девайси впливають на її психологічний розвиток. Як же побороти негативні наслідки, а ще ліпше — як їх уникнути?

       Нині рідко коли можна побачити дитину без девайса в руках — навіть на дитячому майданчику якась дитина сидить зі смартфоном, а інші обліпили її з усіх боків і зосереджено дивляться на дисплей. Діти не поспішають на гойдалки, не з’їжджають з гірки, не «готують пиріг» із «борошна»-піску з «горішками»-камінцями...

            Похід у дитячу поліклініку також дивує. Тепер там не надто гамірно. Аби зрозуміти причину тиші, достатньо підійти до кабінету лікаря — майже всі діти грають у комп’ютерні ігри на смартфонах чи планшетах. Вони не бігають, не пустують, не граються, не смикають мам і тат запитаннями на кшталт: «А вже скоро?», «А зараз ми?», «А там що?», «А стільчиків стільки навіщо?» тощо.

            Батькам, безперечно, це дуже зручно — можна не заморочуватися, не розмовляти з дітьми, не гратися з ними тощо. Натомість є час спокійно почитати чи подивитися новини у своєму смартфоні, «погортати» сторінки в соціальних мережах. Та й діти, здавалося б, непогано при цьому почуваються… Утім, чи насправді все так чудово?                 Батьківські уявлення щодо «цифри»

    Дедалі більше дітей з раннього віку є digital-залежними (digital — від англ. цифровий). І рік у рік ця залежність лише «молодшає». Колись таку залежність вважали проблемою підліткового віку. Пізніше її діагностували вже в молодшому шкільному віці. Нині багато дошкільників є залежними. До того ж батьки вперто не вбачають у цьому проблеми. Навпаки, вони з радістю сприймають той факт, що дитина рано засвоює різні девайси-гаджети. Вважають, що це є ознакою високого інтелекту їхнього чада і передвіщає його майбутню успішність у житті. Основними аргументами батьків на підтримку раннього ознайомлення дитини з девайсом є:

-        - у всіх довкола є, а я не хочу, щоб моя дитина почувалася обділеною;

-        - без цифрової грамотності сучасна дитина не може стати успішною.

Світ навколо — цифровий. Отже, і дитина має плавати в digital-просторі як риба у воді. Батьки, які особливо заклопотані «вписуванням» своїх дітей у цифровий світ, добирають їм хороші, дорогі пристрої і комп’ютерні ігри, що розвивають логіку, пам’ять, допомагають вивчити літери тощо. І навіть інформація про жахливі, катастрофічні наслідки надто тісного спілкування дітей з девайсами, скажімо, історія із «Синім китом», зовсім не спонукає батьків зупинитися й замислитися. Здається, що до підліткового віку ще так далеко, а дошкільник грає в доволі безпечні і навіть корисні іграшки, а не «тиняється» в соціальних мережах.

            Безтурботність батьків підтверджують та підкріплюють і думки деяких науковців. Вони запевняють, що сучасна три-чотирирічна дитина має володіти навичками інтернет-серфінгу. Ці навички науковці називають базовими для життя в сучасному світі нарівні з такими, як навички спілкування з іншими людьми, поведінки у громадських місцях тощо. І одна із функціій батьків — стати провідником у світ інтернету. Тобто, з одного боку, показувати його можливості, а з другого, стежити за часом — скільки дитина перебуває в мережі, та контентом, з яким вона стикається. «Щоб дитина не порізалася — не ховай ножа, а навчи ним користуватися». Та чи справді інтернет та цифрові пристрої подібні до ножа?

       Завдання та потреби вікового розвитку дошкільника

Вагомий список для життєвого періоду завдовжки всього лише в чотири роки!

       Обов’язковою умовою розвитку дитини є задоволення її основних психологічних потреб. Це потреби в любові та прийнятті, в увазі, співучасті та спілкуванні — як з дітьми, так і з дорослими. Окрім цього, потреби в повазі, співпраці, русі, самостійності, самовираженні, навчанні, а також мати друзів. Лише за умови задоволення цих потреб можливе психологічне благополуччя дитини та вирішення вікових завдань розвитку.

Основним простором, в якому живе і розвивається дитина, є простір гри. Сюжетно-рольова гра, в яку дитина грає як з іншими дітьми, так і з собою, є провідною діяльністю дошкільного віку. Саме за допомогою гри вирішуються завдання розвитку. Завдяки грі оточення і навколишня дійсність стають внутрішньою дійсністю дитини.

    Із девайсом у руках: як реалізуються завдання вікового розвитку

   А що відбувається, коли до рук дитини потрапляє девайс? Чи впливає він на реалізацію завдань вікового розвитку?

Рухова сфера

   Дитина позбавлена необхідних їй рухів. Найпомітнішими для батьків наслідками знерухомлення дитини є патологічні зміни в її фізичному здоров’ї. Зокрема, виникають сколіоз, ожиріння, проблеми із зором тощо. Утім, через відсутність рухової активності страждає і психічний розвиток. Адже саме в русі розвивається кора великих півкуль мозку, формуються нові нейронні зв’язки, вибудовуються «мости» між правою і лівою півкулями.

    У віртуальних іграх розвивається тільки дрібна моторика, та й то лише в певний, вузькообмежений спосіб. Дитина не має можливості відчувати своє тіло у різних видах діяльності, розвивати рівновагу, координувати різні частини тіла та їх рухи. Адже «стрибати» в комп’ютерній грі і стрибати насправді — велика різниця.

Пізнавальна сфера

  Дитина звикає отримувати різноманітну інформацію. Утім, не навчається її шукати, здобувати. У неї не зароджуються запитання: «чому?», «що?», «навіщо?», «яким чином?» тощо. Коли дитину постійно «бомбардують» різними картинками — яскравими, цікавими, привабливими — саме вони і захоплюють увагу дитини. Тож навіть якщо пізнавальні запитання виникають, вони одразу і зникають через потік візуальної інформації. І це стосується не лише розважальних комп’ютерних ігор та іграшок, а й розвивальних.
     Навіть якщо дитина просто складає фігури у форми, цей процес у digital-просторі різко відрізняється від процесу, що відбувається в реальності: у віртуальному просторі неможливо помацати фігуру, зважити її, спробувати «на зуб» — всі органи чуття, крім зору, не беруть жодної участі в операції.

      Отже, формується збіднений, сплощений, однобічний образ реальності.

     Уява не має шансів на розвиток. Адже у такій великій кількості нав’язаних образів неможливо створювати власні. Що маємо в результаті? Страждає розвиток логіки, уяви, однобічно розвивається орієнтація у просторі й часі.

Особистісна і соціальна сфери

    Дитина, яка грає в комп’ютерні ігри, не має змоги формувати власні погляди. Натомість відбувається непомітна асиміляція повідомлення, яке заклали розробники гри. Самооцінка дитини поступово починає залежати від рівня, пройденого у грі, або від кількості зароблених у ній балів. Почуття задоволення від досягнень з’являється у дитини на дуже короткий час, після чого змінюється на бажання отримати ще більше балів, досягти ще вищого рівня у грі або одержати іншу іграшку.

Комп’ютерні ігри не сприяють соціалізації дитини. Адже в них відсутні партнери по грі. Дитина, яка сидить поруч «в іншому девайсі», не є партнером. Тож комп’ютерні ігри гальмують соціальний розвиток дитини, заважають засвоєнню норм соціальної взаємодії, становленню вольової регуляції поведінки.
     Чи може дитина дізнатися, що битися погано, якщо вона «сидить у планшеті» і не знає, як це боляче й образливо, коли б’ють? Чи може вона дізнатися, що добре допомагати мамі, якщо не бачить її — спочатку втомлену, а потім усміхнену, після того як дитина допомогла? Чи навчається дитина любити, піклуватися, співчувати?

Відсутність живого спілкування стає перешкодою для засвоєння мови почуттів, і дитина не має змоги навчитися висловлювати свої переживання за допомогою поглядів, жестів, міміки, пози, рухів та «зчитувати» їх у відповідь. Діти просто не навчаються:

-         дружити;

-         співпереживати;

-         поспішати на допомогу;

-         сваритися-миритися;

-         виявляти свої емоції у прийнятній для оточення формі.

     Поступово гри реальної стає дедалі менше. Адже з девайсом набагато простіше, ніж з іншою дитиною: тут усе зрозуміло, до того ж яскраво й швидко. Непотрібно вигадувати сюжет, непотрібно чути іншого, шукати з ним порозуміння, вибудовувати взаємодію. Так, сюжетно-рольова гра ще не встигла з’явитися, а вже згасає. А наслідування звичних для людського життя ситуацій та дій, перенесене у віртуальний світ, схоже на фальшиву банкноту: вигляд має ніби такий самий, але за суттю — зовсім не те.

       Психологічні потреби

      Дитина може пережити, відчути звернені до неї любов і прийнятя через:

-        - тактильну ласку;

-        - увагу;

-        - погляд в очі;

-        - спілкування;

-        - реальну спільну гру.

    Чи можливо це у віртуальному світі? Що можуть намальовані персонажі? Замінити читання казки батьками? Поцікавитися про те, як пройшов день? Подивитися дивитися дитині в очі? Чи отримує дитина від девайсів душевне й тілесне тепло? Навряд!
     Девайси розв’язують руки батькам, заспокоюють їхню совість. Адже це не батько не хоче почитати дитині, а дитина просить замість читання комп’ютерну гру. Про те, що така гра не дає дітям того, що для них життєво необхідно, батьки воліють не замислюватися.

      Ось і виходить, що час, проведений з девайсом, — це вкрадений у дитини час. Так, можливо, поява девайсів полегшила батькам догляд за своїми чадами. Мовляв, можна не переживати, чи не промочила дитина ноги, з якою компанією вона зв’язалася, чи не нарветься на злочинців. Адже дитина сидить у теплій вітальні з планшетом у руках. Однак чи не зависока ціна? Внаслідок тривалої фрустрації психологічних потреб найчастіше в дитини розвивається емоційне неблагополуччя. Воно може проявлятися в агресії, що спрямована на інших або на саму себе, а також депресії, страхах, почутті незахищеності. Чи цього хочуть батьки своїм дітям?

     Емоційне благополуччя

      Емоційне благополуччя — це:

-         базове почуття емоційного комфорту, що забезпечує довіру й активне ставлення до світу;

-         важлива умова збереження фізичного та психічного здоров’я дитини.

   Фундамент емоційного благополуччя закладається в дитячому віці завдяки вияву любові, піклування й поваги дорослого, який демонструє дитині своє позитивно-емоційне ставлення. Тож емоційне благополуччя є чинником розвитку дитини.

      Колись емоційно неблагополучні діти були вихідцями з «проблемних» сімей: неповних, сімей алкоголіків, наркоманів тощо. Однак тепер усе змінилося. Емоційне неблагополуччя дітей спостерігається у сім’ях, які під визначення «проблемності» нібито не підпадають. І таких сімей стає дедалі більше.

      Переважно сучасні батьки настільки зайняті своїми дорослими справами, що завдання розвитку та виховання дітей перекладають на девайси. Безперечно, деякі з дорослих справ важливі, наприклад матеріальне забезпечення родини. Однак коли батьки повертаються з роботи додому, то часто не переймаються дітьми, а заглиблюються у власний серфінг інтернетом і залишають дитячі потреби десь на периферії своєї уваги.

Сенсорні перевантаження та їхній вплив на розвиток дитини

        Дитина, яка проводить своє життя перед монітором, страждає від сенсорного перевантаження. Це ще один вагомий побічний ефект занадто тісної дружби дитини з девайсом.

Термін «сенсорне перевантаження» — медичний, і його використовують передусім для опису людей, які мають розлади аутистичного спектра. Утім, він давно вже вийшов за межі медицини і стабільно увійшов у практику психологів і психотерапевтів через стиль повсякденне життя сучасних сімей.

Сенсорного перевантаження може зазнати будь-яка людина, однак найбільш чутливими є люди зі слабкими психічними ресурсами. Зокрема, діти. До того ж сучасне життя наповнене ситуаціями, що загрожують сенсорним перевантаженням дошкільникам:

-         надмірне залучення дитини до усіляких «розвивалок»;

-         постійний поспіх;

-         шуми на вулиці і вдома;

-         навала візуальних стимулів — реклами, вітрини, вогні тощо.

А якщо дорослі ще й дозволяють дітям безконтрольно сидіти перед монітором…

Digital-залежність: як це починається

      У дітей дошкільного і молодшого шкільного віку дуже легко виникає інтернет-залежність. Вона проявляється в бажанні дитини постійно отримувати нову інформацію, нові стимули, нові враження. Діти дуже допитливі, і перегляд мультфільмів, нові ігри, пошук картинок в інтернеті можуть стати майже нав’язливим станом. Клік-клік. Клік-клік. І так безперестанку.

    Сенсорне перевантаження — стан, що виникає, внаслідок перевантаженості мозку та нервової системи надзвичайно великою кількістю сенсорних впливів. Мозок не здатний обробити та проаналізувати інформацію, яка надходить. Надмірна інформація може надходити як від кількох сенсорних систем, так і від однієї. Тобто це ситуація, коли навколишнє середовище стає джерелом більшої кількості стимулів порівняно з тією, на яку людина здатна звернути увагу або яку вона може опрацювати.

Тож у дітей виникає втома, зниження психічної активності, що проявляється у стрімкому зменшенні пізнавальної і творчої активності дитини. Вони не навчаються самостійно структурувати час, не можуть вигадувати ігри і займати себе якоюсь діяльністю. Однак діти стають «вічно голодними» споживачами стимулів, потребують, щоб їх постійно розважали. Вони розучуються жити без перевантаження. До того ж не встигають проживати враження, насичуватися ними. Отже, враження не стають переживаннями дитини — увага одразу ж перескакує на щось нове. Так пересичення обертається хронічним дефіцитом. Активність у віртуальному просторі поступово замінює активність у реальному житті, яка тепер сприймається як нудна, одноманітна, нецікава.

         От і виходить, що коли дорослі дають дитині в руки девайс, то не просто крадуть у неї час, який вона проводить за монітором, вони крадуть у неї сьогодення і майбутнє. Вони руйнують здатність дитини отримувати задоволення і радіти простим життєвим речам: походам, катанню на велосипеді, співу пташок, біганню по калюжах і ще багато, багато чому.

«Оцифровування» дошкільників — чи можливо запобігти

      Найкращим розв’язанням проблеми digital-залежності сучасних дітей є її уникнення. Як її можна уникнути? Дуже просто — не давати дитині девайс. Підстав для хвилювання, що дитина через це не встигне щось зробити, щось пропустить чи втратить, немає. Свого часу вона легко й швидко засвоїть комп’ютерну грамотність. А відтак стане настільки ж впевненим «плавцем» у «цифровому морі», як і та дитина, що проводить у ньому життя з раннього дитинства.

Гаджет або Девайс? Що в терміні твоєму?

Девайс (англ. device — пристрій) — будь-який корисний технічний пристрій, побутовий прилад, пристосування, конструктивно завершена технічна система, що має певне функціональне призначення.

Гаджет (англ. gadget — пристрій) — цікава технічна новинка, електронний пристрій або інший засіб.

Утім, гаджет, на відміну від девайса, не закінчений самостійний і самодостатній пристрій, а якесь технологічне доповнення до нього на кшталт зовнішнього модема для планшета чи ноутбука або зовнішнього спалаху для фотоапарата. Гаджет має підвищену функціональність порівняно з основним пристроєм, але при цьому й доволі обмежені можливості, оскільки окремо використовуватися не може, а слугує лише доповненням для девайса.
        Не кожний гаджет є девайсом. Проте девайс може бути гаджетом.

Так, інтернет сам собою — ні зло, ні добро. Він — даність нашого часу. Однак ліпше відкласти знайомство з ним до пори, коли в дитини виробиться критичне ставлення до інформації, сформується достатній рівень самоконтролю. Крім того, мають бути вирішені завдання розвитку, які передбачають активну участь дитини у реальному просторі^*. Взагалі, що пізніше це станеться, то ліпше. Чудово, якщо вступ у digital-життя відбудеться не раніше підліткового віку — і бажано разом з батьками та «батьківськими фільтрами».

      Проблема «оцифровування» сучасних дошкільників не може бути розв’язана сама собою. Потрібна активна участь дитячих психологів, до завдання яких має входити:

-         - психологічна просвіта батьків з питань психологічного розвитку дітей, особливостей функціонування дитячої психіки та особливостей формування digital-залежності в дитячому віці;

-         - проведення семінарів і тренінгів, які навчають батьків основ взаємодії із власними дітьми, спільного приємного й корисного проведення часу для психологічного та фізичного здоров’я дітей.

        Отже, час, який дошкільник проводить перед екраном, — не просто час, витрачений даремно. Це час, вилучений з життя дитини, адже не вирішуються важливі та невід’єдмні завдання саме дошкільного віку — пізнання світу, розвитку, навчання соціальної взаємодії.

Журнал «Практичний психолог Дитячий садок.» № 11 Листопад 2017

Як навчити дитину дружити

    Навчіть дитину знайомитися. Нерідко з дитиною не хочуть дружити тому, що вона не вміє знайомитися. Поясніть дитині, що будь-яка дружба починається зі знайомства. Наголосіть на тому, що під час знайомства чимало залежить від настрою та виразу обличчя, тому не можна бути відлюдькуватим чи супитися. Якщо на пропозицію познайомитися дитина отримає відмову, їй не слід впадати у відчай, а варто лишень повторити спробу трохи пізніше.

   Продемонструйте дитині на власному прикладі усю змістовність та привабливість дружніх взаємин — розкажіть про своїх друзів дитинства, про те, у які ігри ви гралися, як проводили разом час, які спільні секрети мали, як сварилися та мирилися. Поговоріть з дитиною про те, що таке дружба, у чому її цінність для дітей і дорослих.

  Поміркуйте, можливо з дитиною ніхто не хоче товаришувати, бо вона дуже ревниво ставиться до своїх іграшок і не ділиться ними. Поясність, що на прогулянку не обов’язково б рати найулюбленіші іграшки, а тими, які вона взяла, потрібно ділитися. Запропонуйте їй пригостити

дітей на майданчику цукерками, яблуками чи печивом.

         Організуйте для місцевої дітвори якесь спільне заняття — гру в футбол, запуск повітряного змія, похід у театр, кіно чи зоопарк. Діти отримають чимало приємних емоцій, у них з’являться спільні теми для розмов.

       Не говоріть «ні», якщо дитина хоче запросити у гості когось із друзів. Подбайте, аби серед іграшок обов’язково були ті, з якими весело та цікаво гратися у компанії. Не лінуйтеся приєднатися до дитячих ігор, проте не займайте лідерську позицію.

         Запитуйте у дитини періодично, як йдуть її справи із друзями. Під час

розмови частіше хваліть її друзів, аби дитина відчувала вашу підтрим ку і схвалення.

       Дайте дитині змогу обирати друзів самостійно. Не нав’язуйте більш підхожих на вашу думку кандидатів, адже цим ви лише зумовите у дитини бажання зробити все на зло.

         Навчіть дитину дружити, адже деякі друзі дитинства стають вірними супутниками на все життя.

Правила комфортної дружби

       Не маючи можливості змінити інших дітей, ми можемо навчити дитину правилам контакту: спираючись на себе (це важливо), розуміти і особливості інших. Тут, звичайно, необхідно розповісти їй про тонкощі взаємодії людей один з одним. Спробуйте познайомити дитину з декількома важливими правилами комфортної дружби:

-        Вступати в контакт можна і потрібно першим.Обговоріть, як можна вітатися і як це роблять родичі та друзі родини. Поговоріть про те, що з кимось ми цілуємося і обіймаємось, а комусь просто махаємо рукою, і що це означає.Можна навчити дитину невеличкої «хитрощі». Якщо ти хочеш з кимось дружити, спробуй поспостерігати за тим, в які ігри і як любить грати обраний тобою друг.Прислухайся до себе - а чи готова ти грати в такі ігри? Чи подобається тобі те, як поводяться інші? Якщо готова, підходь і пропонуй зайнятися чимось разом, не забуваючи, що і ти завжди можеш сказати «ні», якщо якась запропонована активність тобі не до душі.

-        Інша, у відповідь на наше бажання, цілком може не хотіти з нами взаємодіяти і грати. Поговоріть про те, що у всіх у нас різний настрій. Іноді нам хочеться посидіти в тиші, а часом - бігати і голосно кричати разом з кимось. І так і так роблять всі люди, тому, якщо хтось відмовився від гри зараз, можливо, час пограти разом, настане потім.

-        Дуже важливо домовлятися - як в грі, так і в будь-якому спільному процесі. Давайте дитині досвід відстоювання своїх бажань. Але на прикладі ваших стосунків показуйте і то, як можна піти на компроміс. Домовитися про те, хто грає машинкою, а хто - трамвайним складом, разом побудувати міст, якщо не вирішити, хто першим будує його, і так далі.

-        Навик комунікації найкраще формується в спілкуванні зі значимим дорослим. Поспостерігайте за собою. Як ви знайомитесь і встановлюєте контакт? Чи завжди вибираєте конструктивні способи вирішення конфліктів або дотримуєтеся думки «відстояти за всяку ціну»? Кажіть дитині про свої дії, розповідайте, що відбувається. Приводьте приклади з книг, мультиків, казок.